Головна » 2012 » Грудень » 13 » Політичний компроміс між владою і опозицією в країнах ЦСЄ в умовах перехідного періоду (на прикладі Польщі)
16:51
Політичний компроміс між владою і опозицією в країнах ЦСЄ в умовах перехідного періоду (на прикладі Польщі)
Демократія спирається як правило на згоду щодо фундаментальних засад політичної гри. Однак сила демократії полягає власне на тривалості певних підставових засад гри, які зазвичай дуже важко змінити. Але підставою демократії є не лише згода, але і конфлікт, в якому кожний з учасників не може взяти на себе всю повноту влади і є відповідальним за встановлення і дотримання певних правил гри.
В недемократичних суспільствах правляча партія прагне до усунення з політичної сцени потенційного супротивника. Зрозуміло, що в таких умовах політична опозиція не може офіційно виражати альтернативні погляди. Нерівнозначність і нерівносильність політичних суперників в умовах комуністичної дійсності не дозволяла використовувати компроміс в політиці як засіб врегулювання політичних конфліктів. Поняття «компроміс» трактується як поступка певних вимог, відмова від частини власних вимог на користь угоди з іншою партією, державою. На думку А.В.Глухової компроміс включає такі ознаки, як обʼєднання, співробітництво взаємодіючих сторін, і в той же час деякі характеристики взаємного виключення, протиборства, конфліктності, які проявляються у відношеннях між ними .
В умовах перехідного періоду кінця 80-х – початку 90-х років в країнах ЦСЄ встановилася певним чином рівновага політичних сил, що об’єктивно сприяло розвитку діалогової політичної культури, стимулювало взаємні поступки і пошуки балансу інтересів. Компроміси, які виникали в ряді країн ЦСЄ можна характеризувати як вимушені угоди (пакти) між лідерами провладних політичних партій та опозиційних політичних сил. На думку Л.Ф. Шевцової, «…не лише в латиноамериканських країнах, але пізніше і в Угорщині, Польщі, Чехії саме політика пактів являлась основним гарантом посттоталітарної трансформації. Ця політика зняла напругу зі ще слабких інститутів, обмежила рівень конфліктності, сприяла формуванню цілої системи договорів між владою і суспільством, між громадянськими і військовими, між підприємцями і робітниками». На думку А.Пшеворського, у випадку, якщо інституційні пакти встановлюють правила гри, а останнє віддають на відкуп конкуренції, то вони відіграють істотно важливу роль, забираючи головні політичні питання зі сфери суперництва. Такі пакти необхідні для захисту демократичних інститутів від тиску, до якого вони ще не здатні протистояти .
Варто зазначити, що можливість укладання подібних угод визначалася не лише здатністю правлячої партії до діалогу, а й несистемним характером самої опозиції, прагненням до кооперативної взаємодії з владою. При цьому на етапі перехідного періоду від авторитаризму до демократії досить суперечливо розглядається сама опозиція. Адже в основному політична опозиція в країнах ЦСЄ була націлена на демонтаж комуністичної влади і побудову демократії. Проте в перехідний період, який називають транзитним, є певна невизначеність політичного режиму. З однієї сторони в умовах лібералізаційних процесів він вже не є авторитарним, однак ще далекий від демократичного.
В умовах відсутності політико-правових гарантій діяльності опозиції, і відповідно парламентських способів впливу на ситуацію, важко піддається класифікації сама політична опозиція. Під час політичного конфлікту вона могла набувати форм від нелояльної, непримиримої (по класифікації Х.Лінца) з акцентом на демонтаж старої системи влади, до конструктивної, напівлояльної з орієнтацію на акцентовано активну і кооперативну взаємодію і конструктивний діалог з діючою владою в якості засобу по виходу з політичного конфлікту.
На думку російського науковця Абдулаєвої Ю.М. основними еволюційними формами інституту кооперативної взаємодії опозиції та влади в країнах ЦСЄ виступають: - протоінститут конструктивної опозиції (договірні процеси в рамках «круглих столів» в Польщі Угорщині, Болгарії); - інститут конструктивної опозиції (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, країни Балтії); - демократичний інститут політичної опозиції (країни консолідованої демократії) . Особливо чітко прагнення до компромісів прослідковується в Польщі. Першим кроком до впровадження цих важливих принципів демократії в країні пов’язане власне з розмовами «Круглого столу», засідання якого відбувалося між представниками ПОРП та профспілкової організації "Солідарність” на чолі з лідером Л. Валенсою від серпня 1988 до виборів червня 1989 року.
Це явище є дуже істотне для розуміння ролі опозиції в процесах демократизації. Від того моменту почалися пошуки компромісів замість конфронтації. Це був один з перших демократичних елементів в політичній системі Польщі. Опозиція фактично ставала рівнозначним партнером в дискусіях з владою. Варто вказати, що не лише економічна криза і сила опозиції змусили ПОРП змінити свою політику. Це істотний чинник, але важливими виявилася переорієнтація влади на здійснення політичних реформ та розуміння, що союз з опозицією додасть їм додаткової легітимізації.
При цьому роль посередника і модератора відіграли представники Епіскопату Kатолицького Костелу. Їх позиція в кінці 80-х років полягала в зміцненні контактів між владою і опозицією та вироблення взаємних стосунків держави і Костелу, гарантування таких демократичних прав як свободи совісті та віросповідання. Представники Костелу були цінними арбітрами в діалозі між двома сторонами. В цьому контексті опозиція мала авторитетного союзника.
Найістотніше значення при «Круглому столі» мали політичні реформи. Для поміркованої частини опозиції представленої Л.Валенсою екіпа Ярузельського постановила збудувати регламентоване місце в політичній системі. Влада намагалася схилити опозицію до участі в т.зв. неконфронтаційних парламентських виборах, що мало стати вступом до вбудовування її в цю систему, але в спосіб який не порушував її фундамент, тобто керівної ролі ПОРП. При цьому значно мала зрости роль президентської інституції. Президент мав перебрати на себе повноваження Центрального Комітету ПОРП. Для ПОРП президент, яким мав стати В.Ярузельський мав бути основним гарантом впливовості комуністичної партії. Натомість влада згодилася на легалізацію «Солідарності», яка остаточно наступила 17 квітня 1989 р. Реформаторське керівництво ПОРП намагалося йти на певні поступки для союзників за рахунок збереження партійної монополії. Компромісним був і поділ мандатів в Сеймі. Погоджено, що 65% місць в Сеймі (299 мандатів) мало бути гарантоване для членів ПОРП та ряду інших прокомуністичних партій, і трьох організацій католицьких, натомість 35% (161 мандат ) мали безпартійні кандидати. Включення опозиції до парламентської діяльності і створення юридичних гарантій впливу на реалізацію політичної влади зміцнювало їх власну легітимізацію і посилювало вплив на владу і робило водночас її співвідповідальною за реалізацію та ефективність започаткованих глибоких структурних реформ.
Рівно істотне значення мало прийняття засади цілком вільних виборів до Сенату. Це створювало опозиційним угрупуванням шанси збільшення свого представництва. Таким чином «Круглий стіл» став прикладом консенсусного порозуміння політичних еліт і «контракту», який передбачав участь опозиції в реалізації влади та свідчив про перехід від системи авторитарної до процедурної демократії. В умовах перехідного періоду вважаємо позитивним як помірковану політичну боротьбу між провладними і опозиційними партіями, так і пошук між ними компромісних рішень і дій.
Результатом компромісного вирішення політичних конфліктів в Польщі, а також в Польщі Угорщині, Болгарії стало погодження правил взаємної конкуренції і співробітництва між політиками а також взаємне визнання себе як рівнозначних партнерів, легітимізованих до участі в спільних погоджених діях. Це в подальшому сприяло інституалізації політичної опозиції, розвитку її парламентських форм та загалом лібералізацію політичного режиму. Відсутність кооперативної взаємодії влади і опозиції в ряді країн пострадянського табору (Україні, Росії, Білорусії) та посилення конфліктності їх взаємодії в умовах перехідного періоду мало одним з наслідків формування гібридних політичних режимів.
В. В. Бусленко кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Східноєвропейський університет імені Лесі Українки, м. Луцьк, Україна