Цікаво інколи переглянути російські пропагандистські фільми, які охоче демонструє російське телебачення спеціально для України. "Голодомор. Невыученные уроки" – один із таких фільмів.
Історик Наталья Нарочніцкая з вогником в очах розповідає про те, що у 1920-30-тих роках "большевистская элита на Украине была сугубо националистическая, они были страшными украинизаторами... они взяли полностью галицийскую идеологию". А оте двадцятиліття було просто золотим для України.
Що ж пригляньмося, хто очолював ЦК КП(б)У на той час: В. Молотов, Ф. Кон, Д. Мануїльський, Е. Квірінг, Л. Каганович, С. Косіор, М. Хрущов. Правда ж – які яскраві носії галицької ідеології. Влас Чубар, виявляється, був теж "ярым украинизатором... это он громил русскую литературу". Цікаво, яким чином він це робив, якщо російська література в Україні була більш ніж скромна. Зате українських письменників розстрілювали пачками.
Як можна назвати золотими 20-30-ті роки, якщо на ці роки припадає Голодомор і репресії, Соловки і Колима. А потім слово дають протоієрею Міхаілу Макєєву, настоятелеві храму св. Георгія Пабєдоносца у Джанкої. Знімали його ще за Ющенка. От він і розповідає (цитую дослівно!), що все наше "правительство проамериканское и с потрохами Америкой купленное... Америка субсидировала Помаранчевую революцию... они просят Кваснецкого (так!) – поляка, который... Богдан Хмельницкий полякам головы рубил за православие, защищал, а теперь мы католиков просимся: открой двери... Ющенко просит: походатайствуй, чтобы приняли нас отуда на Запад".
Ну, бігме, це якась Люся з бородою. Як він тільки про наколотиє апєльціни змовчав? Дивно.
А ось ще одна стрічка "Степан Бандера. Рассекреченная жизнь". Автор – московський публіцист Лєонід Млєчін. Безглуздя тут іще більше, та це й не дивно, бо ж маємо дві серії. Правда, про Бандеру тут не так уже й багато, а більше про страждання євреїв та про поганих галичан і загалом українців.
Фільм зроблено так, як його зробили б і в незабутні совєтські часи, ну, хіба що замовчали б окремі моменти. Наприклад те, що бійці УПА живими в полон не здавались. Галичина для Млєчіна – це глуха відстала провінція, яка занурилася у своє минуле. Але галичани 1920-30-тих років відрізнялися від решти українців тим, що могли собі їздити по Європі, вибирати де вчитися, знали по кілька мов, розвивали кооперацію і експортували власні продуктові вироби у багато країн. Ба навіть сам Роман Шухевич організував дуже успішну рекламну фірму "Фама" і проявив себе талановитим менеджером. Довоєнна Галичина була відкрита для світу і світ був відкритий для неї, у Львові можна було купити газети з цілої Європи, улюбленим курортом львів'ян була Аббація (нинішня хорватська Опатія), один з ресторанів навіть носив назву на честь цього курорту.
Оскільки українці в СССР нічого цього і близько не мали, то відтак провінцією була УРСР.
Але Галичина для Млєчіна – це велика напасть. Чого вартує, скажімо, така фраза: "Беда в том, что в замкнувшейся в себе Галиции национальную идею оседлали фанатики-радикалы, такие, как Степан Бандера. В этом узком провинциальном мирке развилась националистическая шизофрения, которая как яд разрушала умы".
Версія про те, що у Галичині національну ідею осідлали фанатики-радикали – це взагалі тихий маразм. В Галичині не було однієї спрямовуючої і керуючої партії, було кілька політичних сил, навіть українські комуністи, яких, коли вони приїхали в СССР, усіх розстріляли, як націоналістів. Але для усіх цих партій національна ідея була головною, як і в будь-якій сучасній демократичній країні. Просто, якщо ти не хочеш в обійми матушки Москви, то ти фанатик.
Автор фільму постійно наголошує на тому, як галичани ненавиділи поляків, але ні слова не каже про те, що поляки намагалися галичан сполячити, схиляли до зміни віросповідання, а відтак при перепису населення усіх католиків записували поляками, хоча серед них було чимало українців. Польща, згідно з рішенням Антанти, повинна була у 1939 році провести плебісцит, після якого мав визначитися статус Західної України, а до того ще мала надати українцям національно-територіальну автономію. Нічого цього вона не зробила, а натомість, аби наслідки плебісциту були на її користь, стала роздавати на Волині землі польським ветеранам. Одне насилля породило інше. Польських колоністів під час війни стали вбивати і змушувати повертатися до Польщі.
Про це Млєчін нічого не каже, але це могло б витлумачити, чому з'явилася ОУН і чому вона відповіла на полонізацію терором. Оунівці були терористами, але чи не були терористами чекісти, які не маючи жодних вагомих доказів для того, аби висунути законні звинувачення діячам ОУН, підступно убили Коновальця, Ребета і Бандеру?
Млєчін дуже багато просторікує про те, що українські націоналісти знищували євреїв. Але знову ж таки ні слова про те, що за 1939-1941 роки було знищено доблесними чекістами кілька тисяч євреїв – буржуїв, власників підприємств, крамниць, камениць і сіоністів.
Євреїв у Львові убили "при деятельном участии местных националистов", – знову і знову повторює Млєчін, хоча жодних доказів для цієї версії ніхто ніколи не представив. Натомість маємо інші дані. У 1945 р. у Києві по гарячих слідах було опубліковано повідомлення Спеціальної урядової комісії "Про злочини німців на території Львівської області", і тоді ж вийшла брошура "Звірства німців на Львівщині". І там, і там названо поіменно понад 200 гестапівських катів, але серед них жодного українського прізвища.
Однак брехня про якусь міфічну участь у погромах бійців "Нахтігалю" й дивізії "Галичина" продовжує вихлюпувати.
"На глазах толпы украинские полицейские убивали и избивали евреев", – коментує автор кадри кінохроніки, але ми не бачимо там поліцейських, а цивільних. І з чого це видно, що вони українці? У Львові взагалі ж бо переважали поляки.
На євреях львів'яни зганяли свою лють тому, що євреї з квітами зустрічали Красную армію, яка принесла репресії і залила кров'ю усі тюрми. Львів для Млєчина – це ще й колиска української національної ідеї. Так ніби не було Мазепи, Орлика, кирило-мефодіївців, Липинського, Міхновського, Петлюри...
З уст Млєчіна можна почути чимало нісенітниць. Український гімн "очень похож на польский". А то чим? Першим рядком? Тільки й усього
А ще буцім із 80 тисяч добровольців, які зголосилися в дивізію "Галичина", відібрали 25 тисяч. А насправді 17 тисяч 200.
Дивізія "Галичина" ніколи не придушувала словацьке повстання. А ОУН ніколи не проповідувала "изгнание или уничтожение других народов". А україномовні агітки під час німецької окупації до ОУН жодного стосунку не мають.
З фільму дізнаємося, що Ярослав Стецько був не тільки згоден із нацистськими планами винищення євреїв, але влітку 1941 р. узявся втілювати їх у життя. І це при тому, що "остаточне розв'язання єврейського питання" нацисти ухвалили щойно в січні 1942 р., і ухвала ця була настільки таємною, що Стецько ніяк не міг про це знати.
Млєчин досить специфічно конструює фрази: "Немцы, учитывая их (украинских нациналистов) ненависть к евреям, полякам и русским формировали украинские полицейские подразделения". Ну, гаразд, а що "учитывали" німці, коли формували поліцію в Білорусії та Росії?
Виявляється, "украинцы охотно работали в оккупационной администрации, служили надзирателями в концлагерях и в полиции, охотились за партизанами, участвовали в карательных операциях". От саме українці такі, а всі інші нації чисті й непорочні. Хоча уявити, що хтось відчував велику радість, беручи участь в каральній операції чи на службі в концтаборі дуже важко.
Далі автор переконує, що це неправда, ніби монахи за вказівкою Шептицького переховували єврейських дітей. І тут уже маємо відверте блюзнірство. Бо про це є свідчення самих євреїв – рабина Давида Кагане, книга відомої дослідниці Жанни Ковби про митрополита Шептицького. А директор Інституту юдаїки Л. Фінберг писав: "Ми не віддали ще належну данину жертовності митрополита та його найближчого оточення у справі рятування євреїв під час Другої світової війни".
Нічого дивного, що після таких фільмів частина українців зі щирим серцем сприймає кремлівсько-геббельсівську пропаганду. А доки противаги цій пропаганді у нас не існує, доти й будемо плодити яничар.
Цікаво інколи переглянути російські пропагандистські фільми, які охоче демонструє російське телебачення спеціально для України. "Голодомор. Невыученные уроки" – один із таких фільмів.